Коли доля мережить наше життя срібними нитками, то наділяє нас чимось незбагненно дорогим. Велике щастя має той, кому вдалося розкодувати отой закодований долею скарб, щоб навчитися творити вічне, любити свою Батьківщину і не відриватися від родинного стовбура пожовклим осіннім листям… 

            Якщо цього письменника, громадського діяча, народного депутата України запитати, що для нього на першому місці, він відповість – Україна. Комусь це здасться пафосним, комусь – щирим, однак те, що Володимир Яворівський намагається не лише словом, а й ділом щоденно доводити цю істину, прописану в серці, ми не можемо заперечити. Окрім політичної діяльності, наш гість є ще й письменником, цікавою людиною і неабияким інтерв’юером.

            Зустріч почалася доволі невимушено. Після представлення Григорієм Дмитровичем гостя, він одразу ж відчув, що аудиторія – філологічна, а значить – рідна, і почав свій монолог. «Я думав, що якщо навчуся говорити слово «нюанс», як мій викладач, то обов’язково стану високоосвіченою людиною». Так і сталося.

            Оглянувши залу, наповнену студентами, Володимир Яворівський посміхнувся і сказав: «Бачу, у вас теж хлопців небагато. Так і в мене на курсі було всього лиш троє хлопців: один без ноги, один без ока, і я – найменший».  

            Про політику і про літературу, про те, чим жити і як – поговорили-побалакали студенти з поважним гостем. Однак ні в жестах, ні в словах -  ні в чому не проявлялося тієї «поважності», тієї депутатської недоторканності і офіційності. Володимир Олександрович розповів про свої перші кроки у літературу. І студенти, майбутні письменники, філологи, літературознавці, критики, журналісти, нашорошивши вуха, слухали. Виявляється, в літературу, тоді ще третьокурсник Володя, потрапив за допомогою свого непересічного таланту і зухвалості. Сам великий і геніальний Стельмах побачив у дещо переляканих очах юнака майбутнього письменника. Така зустріч  стало знаковою у житті відомого тепер нам Володимира Яворівського. Однак студенти не вгавали і зажадали знати, коли він написав свій перший твір. Володимир Олександрович відповів, що його перший вірш надрукували ще у шостому класі. Та ще й тема була відповідна – життя негрів у Америці.

            Пан Володимир зізнався, що якби політика не забирала так багато часу, він би написав найкращий свій роман.  Проте Україна наразі – понад усе. Бо болить доля українців, бо небайдуже, якою мовою говорити на українській землі, бо хочеться відстоювати правду і справедливість, бо не можна дозволити собі бути пасивним спостерігачем  у політичній коловерті. І ще тисячі «бо», які не дозволяють відректися, відмежуватися від інтересів України і віддатися творчості, поринути у світ літератури.

            Допитливим студентам вдалося випитати ставлення письменника до сучасної літератури, чи повинна вона впливати на свою аудиторію. Яворівський відповів, що кожен письменник – окрема держава, у якій свої правила і закони. Література не має впливати, не повинна формувати особистості і, тим паче, - навчати. Читач сам обирає що йому читати і кого. І взагалі, література, на думку нашого гостя, - доволі герметична сьогодні, тому функціонує не сповна. Проблему пан Володимир вбачає у відсутності необхідної кількості друкарень, видавництв і книгарень.

            На питання «Чи не окрадає політика час, відведений на літературу?» Володимир Олександрович відповів, що це, дійсно, так і відбувається. «Як політик я маю тисячі сюжетів, типажів, героїв. Але якби я мав багато часу, то дописав би книгу про феномен дивовижної жінки – княгині Ольги, над якою працюю зараз. І, можливо, написав би ще багато колись запланованих книг». 

          Як добре, що у нас, студентів, є чудова нагода поспілкуватися з людьми, які безпосередньо творять як політичне, так і літературне життя. Адже так непросто розставляти орієнтири, обирати шляхи, жити в часах перехідних і вічних…

Олеся Копецька