Ранковий Кіровоград зустрів нас темними вулицями. Чалап-чалап сходинками гуртожитку о п'ятій ранку, щоб о шостій уже бути на місці зустрічі, яке змінити не можна. 41-а група їде в Пирогово (це не там, де багато пиріжків, але про них ми теж не забули). Пирогово (для тих, хто не знає) – це музей під відкритим небом, площею 15 гектарів, де зібрані поселення 17-20 століття, де ще збережено дух стародавнього українського села, де ще у вікна спостерігає за дітьми стомлена мати, де батько має ось-ось повернутися з поля. Принаймні, мені так здалося.

 

Ідеш безмежним простором від села до села, від Київщини до Полтавщини, від Полісся до Поділля, від Прикарпаття до Закарпаття, від церкви до церкви – і всюду бачиш людей. Які насправді живуть лише в твоїй уяві. Підходиш до сажу (місця, де колись тримали свиней), а маленькі пацятка тицяють своїми п’ятачками в твої руки. Такі хороші…Поміж біленьких хаток виглядаєш Кайдашів, намагаєшся знайти ту грушу розбрату, через яку Кайдашиха залишилася без ока, уявляєш, як бігли хлопці до дівчат через перелази. І це не шизофренія – це гра твоєї уяви, навіяна літературою, розповідями бабусь, історичною пам’яттю, яка передалася тобі з молоком матері.

 

Сиджу оце, пишу, наче й прописні істини, давно вже всім відомі факти, а перед очима стоїть той шикарний ліс, ота природа, з якої все-таки умудрились зробити бізнес – і стилізовані весілля, і здані будиночки, і захмарні ціни на сувеніри. Нічого, до цього ми вже звикли. Ніяк не можу звикнути лише до тих, хто силою слова і музики змусив мене плакати. Я давно вже навчилась контролювати свої емоції, трохи загрубіла, трохи подорослішала, але жінка-бандуристка із легким виконанням пісні про журавлів вичавила з моїх очей гарячі сльози. Сіро-жовта осінь, холодно і незатишно, а вона посинілими пальцями перебирає струни і співає….і співає…а люди, здебільшого, проходять повз. Ідуть собі. Не дарма ж вони заплатили 20 гривень за вхід. А ще ж треба поїсти…

 

Ми не обходили всі 15 гектарів – не вистачило часу. На жаль, у добі всього лише 24 години, 10 з яких ми витратили на дорогу і півтори – на заїзд у Київ. Але тих вражень, що ми отримали мені вистачить надовго, тим паче, що це, я більш ніж впевнена, не остання моя поїздка в Пирогово, де приховано ще багато таємниць, де в давніх церквах, мабуть, молилися люди, просили захисту, благали про порятунок, ставили свічки за мертвих, живих і не народжених. Вони моляться й зараз. Ми теж помолились за них.