Цими днями у Холодному Яру відбулися вшанування
українських героїв-холодноярців, які боролися за незалежну Україну проти
московських окупантів. Традиційно – вже дванадцять років поспіль – ідейний
натхненник вшанування пам’яті холодноярських героїв Роман Коваль разом із
колегами збирає у селі Мельники, що на Черкащині, українців із різних регіонів.
Ті, для кого поклонитись холодноярським повстанцям стало традицією, кажуть, що
з кожним роком квітневий Холодний Яр приманює все більше і більше люду. У чому
ж його магнетизм?
 Холодний Яр. Для багатьох найперша асоціація – як не прикро це усвідомлювати –
українська горілка. Чи по дорозі до благодатної Черкащини, чи повертаючись
назад, чи після всеукраїнського суботника, чи напередодні – на пляшку від
горілки ви все одно натрапите.
Та є дещиця, для якої Холодний Яр – це синонім свободи – на своїй, Богом даній
землі.
Готуйтесь, що варіації на тему Роман Коваль, Василь Шкляр, Чорний Ворон і
Холодний Яр будуть актуальними протягом усього часу перебування на цій землі.
Саме ці слова нині нерідко повторює сучасний, орієнтований в історії та
літературі українець.
Готуйтесь до того, що в Холодному Яру доведеться бути справжнім. І тоді, коли
тулумбас чорних запорожців (польських українців) скликатиме людей вшанувати
Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його козацтво (чорні
запорожці, вказуючи дорогу до могили Головного отамана Холодного Яру, задавали
тон усьому дійству), і коли вже на цвинтарі звучатиме Шевченковий «Заповіт» у
супроводі кобзаря Силенка.
Після покладання вінків і квітів до пам’ятників Героям Холодного Яру та Юрію
Горлісу-Горському кількатисячна процесія колоною попрямувала до Кресельців
(холодноярської околиці села Мельників), де відбулося вручення Народної
Шевченківської премії письменникові Василеві Шкляру за його роман «Чорний
Ворон» («Премію отримав не стільки я, як герої Холодного Яру» – казав перед тим
письменник в інтерв’ю газеті «Голос України»).
 – За повернення української нації історичної пам’яті вручаємо Василеві Шкляру
Народну Шевченківську премію, – сказав представник «Холодноярської ініціативи»
Андрій Юсов перед всезагальними оваціями (раніше повідомлялось, що премію
вручатиме ініціатор народного збору коштів письменник Юрій Андрухович).
До речі, виступаючи біля пам’ятника Горлісу-Горському
організатор вшанувань Роман Коваль звернувся до всіх присутніх на дійстві
політичних сил із закликом про дводенне перемир’я у Холодному Яру. Малося на
увазі, щоб під час спільного мітингу у виступах і публічному реагуванні уникати
взаємних образ (хоча жодного представника влади у Холодному Яру не було,
виступали Ющенко і Тягнибок, та навряд чи їх чули ті, хто зазвичай ображає, а
не ображається).
Магнітом для багатьох паломників стала реконструкція бою
холодноярців з більшовиками, яка відбулася неподалік від місця вручення премії.
Організатором цього дійства став Олег Островський, отаман Вільного козацтва
Холодного Яру, член Історичного клубу «Холодний Яр». За задумкою, актори – і
мирні жителі, і більшовики, і повстанці, і навіть рожеве порося, яке відбирали
у господарів „продрозверсткіцівці”, – мали б переконати присутніх у
максимальній наближеності до реальності. Але чи то великий натовп із піднятими
вгору фотоапаратами та відеокамерами, чи відсутність паркану або бодай
обгородженої території (а наш люд ще не звик до самоорганізації) зіграв свою
справу, та побачити саму реконструкцію пощастило побачити небагатьом. Постріли,
дим й іржання коней. Із заплющеними очима і картинками із сюжету того ж таки Шкляра
можна було «крутити» своє кіно. Кулемет більшовиків, який «випадково» стріляв
по своїх, «вбиті» повстанці і перелякані коні, заклики бити москаля – для
когось це виявилось бутафорією, для когось цікавою батальною сценою, наближеною
до реальності. Не нам судити, а спеціалістам історикам. От тільки дивно було
дивитись на повстанців у білих вишиванках, знаючи, що насправді їм доводилось
жити в землянках у нужді, холоді й голоді, тож біла сорочка була таким же
дивом, як і м’яке ліжко чи гаряча страва.
 А ось і Мотрониниський монастир. Неподалік нього – озеро,
в якому гайдамаки святили ножі – ці історичні місця нерозривно пов’язані із
символами українства та волі: гайдамаками, Шевченком, холодноярцями та Чорним
Вороном. Чорний ліс і справді має патріотичну ауру, хоча й поріділий, але
наскрізь пронизаний запахом весни із присмаком волі. Можливо, це від того, що
на одній із галявин у той час, коли я піднімалась стежкою до монастиря, співав
повстанських пісень гурт «Вольниця». Зібравшись колом, у яскравих хустках і
вишиванках… Це треба лише чути, відчувати, бачити. Яким би могутнім не було
слово – ним не опишеш те, що відчуваєш, гуляючи стежками Чорного Лісу.
У відомій книзі «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський
оповідає, як повстанці йшли лісовою стежкою до Мотронинського монастиря та
заблукали, не знайшовши дороги серед густих заростей. Нам заблукати не вдалося.
Піднявшись від озера до монастиря (а по дорозі надибавши ще й печери і
пофантазувавши на тему «А може саме в такій печері зник Чорний Ворон?»), ми
опинились перед неймовірної краси панорамою Мотронинського жіночого монастиря.
Автобус, кролятники, комбайн, вівчарка, пасіка, садок, троянди, сучасні котеджі
із пластиковими вікнами і жодної черниці. Кажуть, що жителі монастиря (а він
Московського патріархату) недолюблюють українських патріотів, тому й поховалися
по своїх келіях.
Наступна точка обов’язкових холодноярівських мандрів –
хутір Буда. Дехто вбачає у назві цього поселення перегук із іменем ключової
фігури в буддизмі – Будди (хоча якщо звернутись до етимології слова, то вона
досить прозора – згадайте хоча слова «будівля», «будувати», «будка»), саме з
Буддою пов’язують бажання сорока українських сімей проміняти життя в
мегаполісах на хатинку в Буді. Пройшовши селом, ми побачили лише одну бабусю з
малям. Всі інші хати стали стояли пустками.
Опинившись біля тисячолітнього Дуба Максима Залізняка, що
пам’ятає часи Ярослава Мудрого та холодноярського пралісу, де зустрічаються
рослини дольодовикового періоду, і, як стверджують оптимісти, народжується нове
українське мислення, віриш у те, що тут і справді могутня енергетика. У кого
розболілась голова, втомилися ноги, зник настрій від довгих мандрів між селами
– всі зцілюються під розлогими вітами дуба-тисячолітника, думаючи про вічне.
Можливо, той «новий вогонь із Холодного Яру», про який писав Шевченко, – це
вогонь не боротьби, а очищення?!
На початку ХХ століття тут било близько тисячі джерел,
тепер залишилося не більше як двадцять. Найстарші жителі хутора Буда
розповідали, як колись до них на городи вчащали ведмеді, вовки та кабани. Нині
жодного ведмедя чи вовка немає.
Кілька років тому біля, без перебільшення, знакового та
символічного 1100-річного дуба Максима Залізняка виріс маленький дубочок – його
прапраправнук. Але невдовзі знайшли його вирваним із землі. Судячи з усього,
постаралися відвідувачі корчми, що в кількох десятках метрів від дуба (і
неподалік від братської могили розстріляних під час Другої світової війни
жителів села). Стрункий, висотою 30 метрів, дуб має огрядну «талію» – 8 м
90 см. Таких дерев, як Дуб Максима Залізняка не так вже й багато. У Європі
дубами-велетами може пишатися лише Англія (Дуб Величі), Швеція (Дуб
Квіль-Екен), Німеччина (Дуб Івенак), Польща (Дуб Бартек), Литва (Стельмужський
дуб). Серед дерев-довгожителів українських лісів Дуб Максима Залізняка посідає
третє місце серед дерев свого виду. Він по праву називається тисячолітнім, адже
вченими доведено, що за тисячу років дуб може досягти обхвату 7 м 80 см. Згідно
з результатами конкурсу, Дубу Максима Залізняка присвоєно звання «Національне
дерево України» у номінації «Меморіальне дерево України».
Ну, і як це часто буває, не обійшлося у таких мандрах і
без цікавих знайомств. Про те, для чого Україні стільки козацьких організацій
зі своїми статутами, різною формою (строєм), чи допоможе Холодний Яр розбудити
в українцях українців пощастило поговорити з Генерал-осавулою українського
козацтва Непийпивом.
– Структура українського козацтва – як українські
вишиванки. Гарні й різні. Та й сама Україна – як ота вишиванка. У нас кожен
отаман, кожен козак, кожен має власну думку. А яка об’єднуюча думка? Своя земля
повинна бути. Кожного разу наше бажання мати землю і панувати на ній вилазить
боком. Але це краще, ніж усім скопом кудись іти, не знаючи куди. Ми
потихеньку-потихеньку, та й дійдемо до добра…
Як каже Борис Немцов, «у Росії говорять, що в Україні
дурдом. Так, в Україні дурдом, але в Росії – кладовище. В Україні ще можна
вилікуватись». Оскільки, як відомо, істину знаходять у суперечці, об’єктивна
реалія визріває, коли люди знаходять спільний конструктив у суперечці. Це і є
процес демократичного творення. Інша річ, що він нешвидкий, але він вірний.
Якщо всі почнуть думати так, тоді буде й правда.
- Чому в українського сучасного козацтва різна форма чи
стрій?
– Люди вибирають вдягачку своєму розумінні призначення
козацтва на сучасному етапі української історії. Я зносив отакий генеральський
стрій. Я маю звання Генерал-осавули козацтва. Непийпиво – це дівоче прізвище
моєї мами. Народився під Бердянськом, на березі річки Берда у селі Ланці (згадайте
Котляревського) у родині свого діда Карпа Трохимовича Непийпиво. Він мене в
дитинстві катав на конях, возив у степ, розповідав про козаків. Його вже давно
немає, але я те все знаю, тому маю свою думку. Ще внуків не маю, а доньку із
зятем навчаю. От такий у мене зміст життя. Я з махновського степу, тому
виглядаю, як спадковий махновець. Я міг би й генеральського мундира нап’ялити…
Все це недоречно, я його вже років три чи й більше не вдягаю.
- Сподобалась вам реконструкція бою?
- Реконструкція… І у дитинстві ми грали у війну, бігали з
пістолетиками, стріляли. Ото таке саме. Але якийсь зміст у тому є – щоб
наочніше показати уривочок нашої історії. А інакше – щоб усі побачили. Так
завжди відбувається, я й не підходив до мітингу, не слухав мітингу і не заглядав
нікуди. То все політична «возня», а є історична правда – от така історична
правда і є та зернина, яку повинен повезти звідси кожен.
Інна Тільнова
|
