А знаєте, як
говорив Заратустра, Бог помер. І я з ним… навіть не знаю, ще ж хтось вірить.
Ледь тліє той вогник любові, небайдужості та прагнення до світла.
Люди
прагнуть хліба і видовищ, а коли спитають: «Надія є?» - не знають що
відповісти. Хліба і видовища… Цікавість… А діти вмирають. Уявіть: сидить,
сміється, лепече щось там, а тут раптом раз – і нема. Було і не стало. Так
просто і дико. А ми вдавано співчутливо, але з байдужим поглядом хитаємо
головами, хоча тиждень тому просто пройшли повз скриньку, де було написано: «А
ти врятував хоч одне життя?». Із кам’яним обличчям люди зустрічали посмішку,
мов від вогню тікали від листівок про онкохворих дітей, які потребують
допомоги.
Так
було 15 лютого. Дуже хотілося плакати, адже акція називалася «Надія є!». Хтось
же повірив, прийшов. Звісно, менше ніж обіцяли, але все ж таки… Ні, були
моменти, коли крізь похмуро-заклопотані обличчя людей проглядав вогник
цікавості і, можливо, деякого співчуття. Пам’ятаю, вразила одна жінка,
спитавши: «А що треба зробити? Дати грошей? Якби ж знати, що вони точно дійдуть
до того, хто чекає…».
Якби
знати… Якби… Та я й сама не знаю, хоч і була одним із учасників! Просто так.
Прийшла і віддала всі свої гривеники з моєї копилки. Деякі з мого потоку теж
прийшли – віддали, скільки змогли. Пожертвували власним відпочинком,
українською літературою і польською мовою.
І
гарячий чай, що роздавали волонтери, обпікав горло і серце. І посмішки ще
світилися на обличчях, бо ще хтось вірить. Надія є…
