Завжди, коли пишеш про відомого письменника, починаєш сумніватися у власних здібностях, можливостях, зрештою, у праві на розмову про особистість і творчість Генія. Особливо, якщо цілишся на одного з великої Трійці.

У всі часи й роки Леся Українка поставала в очах простого читача борцем, «одиноким мужчиною», втіленою мужністю та величчю духу. Звертаюсь, до всіх, хто й досі так малює собі портрет письменниці – задумайтесь, а чи не занадто «чоловічі» епітети ми підбираємо до, може, найвишуканішої Жінки в українській літературі? Клонюся низько перед генієм І.Я. Франка, але його фраза, яку знає кожен трієчник, зробила Лесі медвежу послугу на все життя і на довгі роки після нього. Так, безперечно, Іван Якович хотів підкреслити в ній мужність та незламність перед лицем хвороби, але, на мою скромну думку, дошукуватись причин тієї непохитності та стійкості треба насамперед у природній жіночності Лесі. Вона сильна тим, що слабка. Тим, що вміла кохати до загину. Тим, що за одну ніч написала гімн на смерть дорогого чоловіка. Тим, що продовжувала любити всупереч хворобі, протидії деспотичної матері і зраді невірного грузина. Ось де її сила.

Кожна Лесина поезія – це сповідь у коханні: чи чоловіку, чи природі, чи творчості, а найголовніше – Україні. З вірша у вірш вона переконує нас ( і, насамперед, себе саму) у тому, що треба жити далі наперекір слабкому тілу, продиратися через колючі терни зневіри, ламати грати власного безсилля та песимізму. І це не просто пусті пафосні заяви – Леся кожного божого дня, я переконана, вставала з цими думками. Ними були наповнені гарячкові ночі творчої праці та безкінечні дні боротьби з болем. І все ж вона знаходила час милуватися собою в люстерку, купувати такі милі жіночому серцю дрібнички, бути Жінкою, але аж  ніяк не «хорою, слабосильною дівчиною» (нехай знову пробачить мене Геній).

І ще одне. Лариса Петрівна Косач, без сумніву, - українська, глибоко національна поетеса і драматург. Але (і це дуже суттєве "але") Леся ніколи не була «хутірною» письменницею, закутою в народництво, обмеженою «червоною калиною та сумною вербою». Вона – елітарна, європейська, модерна письменниця, достойна бути в колі найкращих, варта світового визнання. Її драматургія, з неповторним національним присмаком, природно вкорінена в загальноєвропейський контекст тематикою та пафосним наповненням.  Та наша проблема в тому, що ми ніяк не можемо повноцінно долучити її творчість до світової скарбниці. Чому? Дозволю собі нагадати відоме прислів’я: «Вміла готувати, та не вміла подавати». Перефразовуючи, вміла наша нація народити письменницю такого масштабу, та не зуміла дати їй дороги в широке життя. Допоки самі не зможемо оцінити, на належному рівні дослідити, ЗРОЗУМІТИ  витоки Лесиного творчого генія, до того часу й будемо скаржитись на неприйняття її у світовій культурі.

Нещодавно я мала змогу взяти участь у телепередачі присвяченій Лесі Українці.  На ній представниками творчої інтелігенції обговорювалися питання сприйняття та розуміння творчості письменниці. На жаль, формат програми не дозволив зачепити всі проблеми, не про все вдалося поговорити, але учасники (і я в тому числі) під час запеклої дискусії після ефіру погодилися в одному – треба щось змінювати у нашому баченні постаті цієї геніальної жінки. Треба йти в школи і давати дітям змогу бачити багатогранність її особистості. Треба їхати за кордон і гордо розповідати іноземцям про жіночну красу і  мужність нашої Лесі. Треба цитувати їм монолог Одержимої і виголошувати «Contra spem spero». Треба давати закоханим друзям читати  «Лісову пісню» та «Камінного господаря». І давайте разом вірити і мріяти, що найближчим часом  в  Королівському Шекспірівському театрі лунатиме ніжний та незламний  голос Лісової Мавки з України.