Час летить настільки швидко, що не встигаєш навіть помітити. Тільки-но ти назбирав колекцію своїх чудових університетських миттєвостей, а вони вже стали спогадами. Далекими-далекими, як дитинство. Ми сміливо і гордо мандруємо в дорослість, така вже наша людська доля. Тільки стіни філологічного факультету світять своїми білими цеглинами-усмішками – час не має влади над ними. Він собі летить, біжить, скаче, а університет мудрішає, відкриваються нові школи літературознавства і мовознавства, студенти з кожним роком все інші, все сучасніші, а факультет філології та журналістики все такий же, тільки набагато кращий. З року в рік до найкращих його традицій додаються нові, можливо,ще кращі, але про це судити не нам. Час, як завжди, розставить все на свої місця.

25 жовтня 2011 року ми святкували своє 81- річчя. Ми – студенти, викладачі і п’ятиповерховий корпус, де знаходиться філологічний факультет університету імені Володимира Винниченка. Було весело і дивно – я не знала, що у нас стільки талантів. Чесно! Підготовка до свята була ґрунтовною. Почнемо з того, що сценарій писався на основі творів про факультет студентів-чотирикурсників. Неординарний творчий підхід до створення свята справив неабияке враження. Багато хто з молодших курсів задумався: «А що ми згадаємо про свій факультет потім? Що ми можемо розповісти про нього зараз?»

Початок, правда, був звичайний, офіційний (на те він і початок): вручення грамот активістам факультету, багато пісень (і як потім не говорити про співочу українську націю, коли дівчата і справді гарно співали?) серед яких були «Як у нас на Україні», «Мамина сорочка», «Не в тому річ», була навіть пісня англійською мовою, але найбільше вразили публіку пісня, яку виконувала студентка другого курсу Оля Мосежна. Вона заспівала українську пісню сучасного гурту «Скрябін» - «Не твоя вина». Дійсно, - глибоко патріотична щира пісня. Там є такі слова: «Добре там, де нас нема. Ти сам собі країна – зроби порядок в своїй голові». Глядачі заслухались і замислились над цими простими, здавалося б, словами. У нас багато національних не до кінця вирішених питань, і ми як нове покоління маємо намагатися щось змінити, а не просто співати про калину та читати про «бідний український народ». Але це сумна тема, тому поки що чіпати її не будемо. Говоримо про свято.

Те, що на філологічному факультеті пишуть вірші – ні для кого не секрет. Навпаки, у сторонніх складається враження, що тут вірші пишуть всі. Може воно й так, але перед широкою аудиторією їх не читають. Совість не дозволяє. Ну як можна прочитати свої спроби, коли знаєш Івана Франка, Лесю Українку, Тараса Шевченка,  Ліну Костенко, Василя Симоненка і Василя Стуса? Якщо ти вже і виносиш свої вірші на загал – то значить вони того варті і ти дуже сміливий. Значить у твоїх віршів є шанс стати поезією. Олена Кумська (студентка 2-о курсу) не побоялась і прочитала нам (досить критичній аудиторії слухачів) свого вірша «Хуртовина» - і не розчарувала. Особливо мене вразив кінець (говорячи про кінець її творіння можна назвати навіть поезією):

«Нас не бачать леви біля брами,

Левам очі снігом замело».

Якось так звучить воно по-справжньому, гарно і зі смислом.

Був у нас навіть танець!!!Повірте, для філологічного факультету – це велике диво. Говорити уміємо гарно майже всі, і вірші пишемо в шухляди регулярно, і співаємо, якщо Бог подарував хороший голос і слух, але танці для філфаку - екзотика. Гості свята були щиро здивовані. До того ж танцювали дівчата другого курсу і справді гарно. Знаєте, так ніжно, злегка уривчасто (як струни гітари звивалися під музику) і по-осінньому жовто. Навіть листочками клена обсипалися. Ех, люблю осінь!

Порадувала нас і факультетська команда КВК під керівництвом аспіранта факультету Володимира Кондрашова. Відбірний, філологічний гумор, який важко зрозуміти студентам інших факультетів. «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть – ж-ж-ж-ж-ж!!!» чи фраза «Репетитор – непотрібний тільки якщо ти живеш на безлюдному острові». Які хрущі, який «Репетитор?» - спитає пересічний мешканець країни. Мовчання. Це наша сімейна таємниця. Ми - частина того, що дало нам душу, ми – філологи, носії духовності, ми – молоді, ми – покоління Дереша і Жадана, а наша родина – факультет філології та журналістики. Чи батько, чи мати – не має значення, це комплексне гармонійне явище, це те, що люди звуть храмом знань і «тренажером мозку», і…багато ще як, але то зовсім інша історія.

А поки що нам тільки 81! З Днем народження тебе, Факультете!!!!!

Тетяна Колісник