Останні дні перед сімнадцятим вересня на оновленому подвір’ї КДПУ імені В. Винниченка стояла метушня. Люди в робочому одязі гарячково бігали з кутка в куток, намагаючись встигнути все й одразу: прибрати, почистити, помити і добудувати. А люди в галстуках із задумливим виглядом так само намагались відгадати, чи прибереться, почиститься, помиється і добудується все за останні години до свята (а ще кажуть, що студенти все роблять за одну ніч).  Та дива трапляються – і наступного ранку площа між корпусами, ніби казкова Попелюшка, скинула своє лахміття-риштування та готова була відправитися на бал під руку з принцем на постаменті. А на принца зрання накинули біле полотно, щоб, так би мовити, зробити сюрприз тим, хто не встиг помилуватися на нього.

Час пік – одинадцята година. А всі студенти філфаку ще о восьмій встигли повідомити своїм викладачам, що їх чекають-недочекаються на церемонії відкриття пам’ятника їхнього улюбленого письменника Володимира Винниченка, тому вони аж ніяк не можуть бути присутніми на законних парах (ну, свято, все ж таки!). Нарешті все готово, дочекалися всіх VIP-ів, вишикували всіх учасників – можна грати гімн. Вашому кореспонденту пощастило зайняти шикарне місце у партері (на балконі п’ятиповерхівки), тому моє всевидяче око і всечуюче вухо все бачило і чуло. Скажу вам чесно, виглядати наша площа стала більш впорядкованою та стильною. Робота ландшафтного дизайнера не пропала дарма – клумби і нові ліхтарі з висоти пташиного польоту справляли гарне враження.

            Сама церемонія, як годиться, відкрилась промовами високоповажних гостей. Говорили багато, але головне – змістовно. Сказали і про Мужен, і про Центральну раду, і про важливість, і про значущість. Слова М.Коцюбинського користувалися особливою популярністю: їх повторило декілька державних мужів, очевидно, не дуже прислухаючись до промов своїх попередників. Григорій Дмитрович Клочек подякував усім, хто допоміг втілити в життя задум оновлення площі КДПУ. Урочисто смикнули білу полотнину – і ось він, Володимир Винниченко, у всій красі, створеній руками львівського архітектора, загадково дивиться собі на метушню під своїми ногами. Далі пам’ятник, за традицією, освятив православний священик. Хор ще раз проспівав акапельно гімн і ми всі налаштувались на неформальну концертну програму, якої, як виявилось, було непередбачено. З легким відчуттям розчарування ми розбрелися додому.

Наступного ранку, прийшовши до бібліотеки, я зупинилась, щоб краще роздивитися пам’ятник одному з найвидатніших діячів України. Він все стояв і дивився на метушливе місто, місто свого дитинства і  юності, звершень і поразок, на місто, яке нарешті прийшло до визнання свого героя…