Чи їсти, скажіть, не

 хотілось?

    Горять свічки… Мерехтять вогники, мов надія в очах тих, що загинули безневинно в 32-33 роках. Скільки сердець зупинилося в надії отримати пайок, щоб нагодувати дітей, скільки малих рученят так і не діждалося жаданого кусника хліба!

    Ми знаємо з історії безліч прикладів того, як у безвиході люди божеволіли, вдавалися до канібалізму. Голод, холод, тяжкі умови звели в могилу не один мільйон простого люду. Доведений до відчаю народ їв усе, що бачив: шкаралупи від картоплі, гнилі буряки, кору дерев, бур’яни, жолуді, макуху, жмиху, мох та не гребували навіть дохлятиною і собачим м’ясом.

    Хто мав бодай якісь пожитки, закопував їх у землю, ховав у пічниках, сіні. Та ніщо не залишалося поза дбайливим оком партійців: у людей забиралося все до останньої крихти зі звинуваченням в небажанні працювати. Доля непокірних вирішувалась просто: один постріл – і ніяких проблем.

    Точну цифру жертв голодомору не встановлено й досі. Люди, які пережили те лихо, - тепер старенькі бабусі й дідусі, - продовжують боятись розповідати про страхіття, яке трапилось з ними в ті роки. Жінка-очевидець, вже досить немолода, говорить, як було тяжко жити на лободі й жолудях, від яких нудило й хотілося їсти ще більше; як страшно, коли з класу, в якому навчалося тридцять учнів, вижило тільки п’ятеро. Довгожителька розповідає, що були в класі і діти партійців, які приносили до школи бутерброди і ділилися ними з однокласниками. Вчителька теж підгодовувала, як могла. Найтрагічніше те, що жінка радить нам мати про всяк випадок десь по схованках запаси їжі. Лихо так закарбувалось в свідомості, залишило в ній такий глибокий слід, що навіть час тут безсилий. В українців тепер побутує приказка: Аби не голод і не війна – то й жити можна.

    Численні згадки про події 1932-1933 років знайшли своє відображення в історії, літературі, кінематографі.

    Жахливо, що у випадку голодомору ворог – державне керівництво. Наш народ міг терпіти у роки війни все, але ж була надія на перемогу. Під час голоду надії не було… Хіба на окрайчик хліба, який би вже не врятував зруйнований організм, а лиш нагадав би смак життя…

    Наше покоління не має права забути того лихоліття. Саме тому 1-го листопада на валах, біля пам’ятнику Жертвам Голодомору зібралися небайдужі і провели 33-хвилинний захід під гаслом: Не маємо право забути. Зі словом виступили студентки, голова міської організації ветеранів та священник греко-католицької церкви.

Ми повинні бути гуманними, патріотами, справжніми людьми за будь-яких життєвих ситуацій. Егоїзм, жорстокість і зажерливість – це ті риси, прояв яких обов’язково буде покараний. Якщо не ви отримаєте Божу кару – то її отримають за вас сповна діти, онуки, правнуки.

Ларченко Марія

13 група, 1 курс