Він з’явився негадано неждано посеред пари ділової української мови…Зустріч з письменником-земляком, колегою була неочікуваною,проте вельми цікавою. Хто б міг подумати, що дідусь за 80 міг пережити такі страшні події: Голодомор, війни з Німеччиною та Японією, і зберегти у своїй душі ті страшні спогади. «Поезію мені навіяв вітер», - так говорить письменник. Будучи п’ятилітнім хлопчиком він напам’ять знав малий Кобзар, і ще тоді в його душі щось шевелилось, проростало і породило перший вірш про вітер. А далі було тяжке дитинство, сором’язливі шкільні роки, війна зі страхом і смертю, і жодного поетичного рядка за 4 роки… До єдиного дня – Дня Перемоги. В той святковий день не прийнято було говорити про втрати, а він заговорив про красивого блондина Віктора Денисова, який загинув і полишив свою жінку вдовою, а дітей сиротами. Про подвиг молодого хлопця, про янгола Валю-медсестру, яку понівечила бомба, про воскресіння з мертвих копитана та інші реалії, почуття солдат, друзів.

А далі була лірика, було вчителювання в школі, була любов, але не було визнання. Друкуватись став коли розбудилась Україна. Вона прокинулась – і розширив свої горизонти Володимир Семенович. Зараз він пише у всіх віршованих стилях, і всі його поезії довершені, цілісні, почуттєві. Його творчість викладена у 6 збірках, і багато ще чого не надруковано, що автор зберігає у своєму архіві.

За годину пари поет окреслив нам свій життєвий шлях, процитував декілька своїх творів. Це не багато, але достатньо, щоб зрозуміти його і пізнати. На запитання: «Як у вас породжується поезія?», він відповів: «Не знаю, її наче хтось диктує зверху». Нам, першокурсникам, Володимир Семенович побажав творчої наснаги, бо поезія виникає не тільки в горі, а й у радості.

Ось така була в нас незапланована зустріч. Ось такий він, не гірший за інших, учасник війни, який був серед героїв.