Гостинна зала університету, вщерть переповнена викладачами й студентами, привітно зустрічала гостей, які завітали для того, щоб ми більше дізналися про геніального письменника, громадського діяча, художника – Володимира Винниченка.

            Планове засідання, присвячене сто тридцятій річниці від дня народження Володимира Винниченка, залишило помітний відбиток на серці кожного присутнього. Адже як можна було промовою Володимира Панченка не зачепити найпотаємніші струни душі? У виступі в кілька хвилин – ціла літературна мандрівка по закутках душі письменника, в якій кожен пункт на мапі – ідея, концепція чи  прагнення щось змінити. А ми, сучасники, повинні по шматочку, по крихті відтворювати мозаїку світосприйняття великого українця. Не ідеалізуючи, не міфологізуючи, а критично бачити, як Володимир Винниченко помилявся і як сходив на вершину, як впадав у відчай і як творив безсмертне. Ідеї письменника звучать і сьогодні актуально, бо Винниченко був людиною далеко незвичайного розуму, і кожен його прожитий день був в ім’я всесвітньої любові  - основі людської природності. Літературний спадок вирізняється колоритністю, вірою в людські можливості, він просякнутий життєствердними ідеями, в яких людина, так як і комашка, і рослина – частина природи. Головна біда – притлумити природу в собі, зректися її, тоді втрачається щастя як усвідомлення людської цілісності.

             У цей день всі думки і спогади, промови й виступи були сповнені якоюсь дивовижною камерністю. Навіть повітря ніби застигло і прислухалося до кожного слова. Слова  Лариси Михайлівни Горболіс, яка завітала із Сумщини, закарбовувалися в душі й доповнювали образ великої людини – Володимира Винниченка – новими відтінками. Саме вона розповіла, що перед письменником завжди гостро стояла проблема вибору, яка віддзеркалювалася і на особистому, і на громадському житті, а також на творчості. Герої більшості творів – люди, які постійно знаходиться перед вибором. Здається, що долання меж, обирання доріг, сприйняття навколишньої дійсності крізь світоглядну призму – то і є життя.

            Мабуть, кращого продовження, ніж вистава «Момент кохання» Київського постмодерного театру, й не могло бути. Моновистава, підсилена відеорядом, спочатку здивувала, потім заінтригувала, далі – заставила прислухатися, а потім вже захопила у світ почуттів героя, де кузьки і колоски жита – повноправні володарі природи. Про цю виставу  можна багато говорити, однак напруженості, співпереживання і філософського осмислення не можна передати. Це варто відчути, пережити й безоглядно зануритися в безмежжя людських почуттів.

            Євген Нищук – єдиний актор у цій виставі, людина магічної енергетики, майстер гри. Його монолог викликає стільки емоцій, що якби кожна із них була кольором, то веселка набула б ще тисячі відтінків. Сум і закоханість, бажання жити й любити, розпач і страх, розуміння, сприйняття і кохання – все це настільки змішалося, переплелося, що важко знайти кінець нитки, якою вимережений монолог. Не можливо точно визначити, коли вистава досягає найвищого піку напруги, бо, як на мене, таких критичних точок було чимало. Танець як вияв душевного супротиву, стирання меж між природнім і  раціональним, між пошлістю, буденщиною і живими почуттями. Фінал  пронизаний нотками фатальної приреченості, драматичності й водночас розуміння, що людина живе зовсім за іншими правилами. Прояв чуттєвості і природності – зухвалість, бо всі ми звикли жити під іронічним панциром щоденності, будувати межі, які розділяють нас від самих себе, які викорінюють у нас любов, розуміння, співчуття.

            Дві людини, закинуті долею в одне місце, знявши непотрібне ретушування соціуму, умовності, опинилися сам на сам на природі, яка не має кордонів, канонів і забобонів, бо вона - джерело справжності, істинності.

Душу навиворіт, без імен, без зайвих слів, без нашарування проблем. Вони покохали.  І хай те кохання – лише момент, зате заради такого моменту, можливо, і варто жити.

            Пам’ятаймо великих, бережімо кожен момент і будьмо природними.

Олеся Копецька