День обіцяв бути скаженим: я прокинулась за двадцять хвилин до відправлення автобуса. Ми мали їхати в Полтаву. Так-сяк зібравшись, у ритмі галопу я прибігла на місце відправлення, де всі вже згадували «незлим, тихим словом». Виїхали. Перша зупинка – невеличка посадочка, де ми з’їли «ніжку миру», вірніше, то було «стегенце Буша», але яка різниця, адже ми вдоволь посмакували (стали на краю дороги, біля поля, наїлися). А потім... почалася культурна програма! Таких шалених вихідних у мене, здається, ще не було. І ось ми вже в Диканьці, а далі Гоголево (колишня Василівка), де народився, провів дитячі роки чи не найбільший містифікатор російської літератури, хоча й з українською душею. Після закінчення екскурсії всіх охопив дух «Вечорів...». Хтось уявляв себе Солохою, дехто Оксаною, можливо, деякі чортом або царицею. Кому що близьке...Що не кажи, а в душі кожного з нас сидить малесенький, зовсім крихітний Гоголь. А потім була Опішня - глиняне диво України, подвір’я якого просякнуте духом чи то старовини, чи то модерну. Всюди стоять, немов живі, химери філософічної уяви митців, деякі навіть гумористичного характеру (найбільше вразила своєю відвертістю скульптура «Дівчина з міста»). А ще ми бачили Енея, він тепер у дуеті з козаком Мамаєм. І це неспроста (єднання сили і духу), хоча в кожного своє прочитання. Це незабутні враження, якою б банальною ця фраза не була, але це стан душі. Це не можна виразити словами, лише відчути. Вдихнути запах глини, спаленої, засмаглої, вимученої уявою і невтомною творчістю скульптора, криком його душі. А найголовніше, що ти не просто спостерігаєш це, ти відчуваєш, що є співавтором чи майбутнім генієм ще не народженого творіння, якого, можливо, ніколи й не буде. Але ти відчуваєш, а значить... Ще було багато пізнання, прозріння, спілкування з Богом, самим собою, одногрупниками, яких ти побачив з іншої точки зору. Ти заново відкрив Котляревського, Панаса Мирного, події Полтавської битви (нам пощастило з екскурсоводом, який об’єктивно висвітлив нам події 1709 року, те що було до і після). Всього не можна викласти на клаптику паперу. Це ж всього лише папір, матеріал, скороминущість, а ми відчули історію, прислухались до своїх сердець, пізнали життя, де матеріал – другорядність, пуста формальність. От і все. Кінець подорожі, але початок чогось нового, життя вже буде трохи інакшим. Яким? Не знаю, але дуже хочеться вірити, що таким, яким ми його зліпимо, як колись створили наші славні предки. Незабутнім.
