«Без минулого немає майбутнього»,
- цей афоризм знає кожен. Та не кожен, на жаль, усвідомлює його глибину.
Так склалося, що історію пишуть
люди і часто факти та імена висвітлюються в залежності від суб’єктивних
поглядів, переконань і т.ін. Нам залишається тільки адаптувати отримувану інформацію,
співставляючи різні точки зору. Не можемо змінити минулого, але цілком в наших
силах стежити за тим, як інтерпретуються події нашого сьогодення.
Цьогоріч 15 лютого відзначаємо
22-гу річницю з Дня виведення радянських військ з Афганістану.
Відверто кажучи, наше покоління
(йдеться про молодь, народжену вже в незалежній Україні) недостатньо обізнане з
цією проблемою. З невідомих причин ті трагічні події замовчуються, про них мало
написано в підручниках з історії, а якщо й є якісь пару абзаців, то вони дають
надто розмите уявлення про загальну картину. Мало хто з сучасних юнаків та
дівчат адекватно сприймає події афганської війни. Більшість, завдяки
заангажованій подачі ЗМІ, трактує їх як прояви соціалістичних пережитків.
Заповнити білі плями у головах студентів КДПУ стосовно цього питання люб’язно погодилися Рашид Равілович Абашев –
заступник начальника охорони нашого університету, Віктор Анатолійович Манзій –
завідувач інфекційного відділення першої міської лікарні, член Кіровоградської
обласної організації Спілки воїнів-афганців та Сергій Анатолійович Полозов – її
голова.
Після перегляду реаліті-фільму,
знятого в горах, які займають велику частину Афганістану (а складний рельєф
місцевості був ще одним утруднюючим фактором у проведенні військових дій)
чоловіки дали нам шокуючу інформацію про те, що у якості радянських військовослужбовців
загинуло 2572 українці (17,09% усіх втрат). Загалом із 620 тисяч радянських
військовослужбовців, які пройшли через Афганістан, 150 тисяч (24,19% загальної
кількості) становили громадяни України, причому за післявоєнний час (1989-2003
роки) від хвороб та від наслідків бойових поранень померло вдвічі більше
українських ветеранів Афганістану, аніж у роки афганської війни. Усі вони
виконували військовий обов'язок, ставши засобом реалізації чужої політичної
авантюри, яку розв'язали керівники колишнього СРСР.
Нікого з нас не можуть лишити
байдужими страшні цифри: кожен четвертий із майже 600 тисяч
військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, - наш
співвітчизник, і кожен четвертий із тих, хто не повернувся з Афганістану, -
також. Зважаймо ще й на те, що ці підрахунки умовні, бо залишилося багато
зниклих безвісти, бо неможливо назвати точного числа тих, хто повернувся додому
скалічений, кількості тих посиротілих дітей, сімей, що залишилися без опори –
без чоловіка й батька…
Ділилися також спогадами бойові
товариші, говорили, що кожного року 23 лютого з’їжджаються з усіх куточків
колишнього СНД, щоб вшанувати пам'ять тих, хто вже не повернеться.
Найстрашніше, як на мене, - те,
що афганці не мають належної фінансової підтримки, що держава, живучи під
мирним небом, забула своїх героїв.
Ларченко Марія
|
