Горять свічки… Мерехтять вогники, мов надія в
очах тих, що загинули безневинно в 32-33 роках. Скільки сердець зупинилося в
надії отримати пайок, щоб нагодувати дітей, скільки малих рученят так і не діждалося
жаданого кусника хліба!
Ми знаємо з історії безліч прикладів того, як
у безвиході люди божеволіли, вдавалися до канібалізму. Голод, холод, тяжкі
умови звели в могилу не один мільйон простого люду. Доведений до відчаю народ
їв усе, що бачив: шкаралупи від картоплі, гнилі буряки, кору дерев, бур’яни,
жолуді, макуху, жмиху, мох та не гребували навіть дохлятиною і собачим м’ясом.
Хто мав бодай якісь пожитки, закопував їх у
землю, ховав у пічниках, сіні. Та ніщо не залишалося поза дбайливим оком
партійців: у людей забиралося все до останньої крихти зі звинуваченням в
небажанні працювати. Доля непокірних вирішувалась просто: один постріл – і
ніяких проблем.
Точну цифру жертв голодомору не встановлено й
досі. Люди, які пережили те лихо, - тепер старенькі бабусі й дідусі, -
продовжують боятись розповідати про страхіття, яке трапилось з ними в ті роки.
Жінка-очевидець, вже досить немолода, говорить, як було тяжко жити на лободі й
жолудях, від яких нудило й хотілося їсти ще більше; як страшно, коли з класу, в
якому навчалося тридцять учнів, вижило тільки п’ятеро. Довгожителька
розповідає, що були в класі і діти партійців, які приносили до школи бутерброди
і ділилися ними з однокласниками. Вчителька теж підгодовувала, як могла. Найтрагічніше
те, що жінка радить нам мати про всяк випадок десь по схованках запаси їжі.
Лихо так закарбувалось в свідомості, залишило в ній такий глибокий слід, що
навіть час тут безсилий. В українців тепер побутує приказка: Аби не голод і не
війна – то й жити можна.
Численні згадки про події 1932-1933 років
знайшли своє відображення в історії, літературі, кінематографі.
Жахливо, що у випадку голодомору ворог –
державне керівництво. Наш народ міг терпіти у роки війни все, але ж була надія
на перемогу. Під час голоду надії не було… Хіба на окрайчик хліба, який би вже
не врятував зруйнований організм, а лиш нагадав би смак життя…
Наше покоління не має права забути того
лихоліття. Саме тому 1-го листопада на валах, біля пам’ятнику Жертвам
Голодомору зібралися небайдужі і провели 33-хвилинний захід під гаслом: Не
маємо право забути. Зі словом виступили студентки, голова міської організації
ветеранів та священник греко-католицької церкви.
Ми повинні бути гуманними, патріотами,
справжніми людьми за будь-яких життєвих ситуацій. Егоїзм, жорстокість і
зажерливість – це ті риси, прояв яких обов’язково буде покараний. Якщо не ви
отримаєте Божу кару – то її отримають за вас сповна діти, онуки, правнуки.