Як немає в Україні другого Дніпра, так і нема другого Шевченка… Це твердження – аксіома, заперечити яку можуть тільки україноненависники, манкурти і маргінали, які не знають чим епатувати публіку, як не тим, щоб осквернити святу пам’ять Пророка української нації.

Студенти нашого університету разом із викладачами спробували знайти свого Шевченка під час поїздки до Канева 21 травня 2011 року. Ті, кому вдалося пройнятися його словом, оживленим сучасниками, певно, трішечки відкрили для себе велику таємницю генія.

Під час «Прощі до Тараса» відбулося покладання тернового вінка, привезеного з Петербурга. Цікаво, що до Тарасової гори він був доставлений козацькою чайкою, сучасною копією вітрильників запорозьких козаків. Після покладання відбувся перфоменс  «Живе слово», у якому активісти «Простору свободи» й кіровоградці взяли участь, засвідчивши свою духовну єдність з поетом.

Не менш дивовижною подією була зустріч із письменницею Оксаною Забужко, яка прочитала для всіх охочих лекцію «Мій Шевченко. Конспект книги, яка ніколи не буде написана».

Невимушена атмосфера і неймовірно ерудована пані Оксана сприяли тому, що багатьом із наших мандрівників так і не вдалося відвідати музею. Адже замість годинної лекції ми мали щастя слухати про міфологізацію постаті Шевченка, про глобальні проблеми сучасного літературного процесу (для прикладу, О. Забужко зазначила, що у нас катастрофічно не вистачає жанру біографій визначних постатей) та про інші неймовірно цікаві факти близько трьох годин. Письменниця вразила своєю колоритною, пересипаною іронією, гумором, гротеском, мовою, яка западає, як би того не хотілося, прямісінько в серце.

Та попри те, що Музей офіційно закрився, нам таки вдалося у нього потрапити. Звісно, описати все те, що в ньому є, – неможливо. Та чи й варто? У кожного, впевнена, залишилися свої враження від можливості зазирнути в історію, доторкнутися до неживих свідків життя вічно живого Поета.

Завершенням насиченого подіями дня стали виступи українських гуртів «Телері», «Дельтора», «Сад» та окремих співаків, які подарували неймовірний запал і воскресили слова Шевченка в музиці і співах.

Здавалося б, 150 років минуло, але ми, сучасники, знаємо своїх пророків, вивчаємо своїх поетів, шануємо своїх героїв. Адже як можна стерти з національної пам’яті те, що вічно живе в душах?